Коли люди говорять, що у них депресія, це може означати все що завгодно.
У мене депресія, треба з'їсти солодкий пиріжок.
Шоколад дуже добре допомагає мені від депресії.
Якщо я не можу заснути, у мене починається депресія.
Я не люблю, коли дощ. У мене від нього депресія.
Вранці в мене була депресія, але до вечора полегшало.
Вчора в мене реально була дуже важка депресія.
Як тільки подивлюся на його фотографію, у мене - депресія.
Як подумаю про завтрашній день, то депресія накочує. І так далі.
Я теж так думав. І казав, напевно. До того моменту, поки не випробував на власній шкурі, що таке депресія насправді - коли ні пиріжок, ні шоколад, ні сонячний день за вікном не допомагають. Не допомагають, бо не хочеться найголовнішого - жити. Як при цьому можна з допомогою спорту чи активного відпочинку лікуватися від депресії, я, право, не розумію. Присутність у цьому світі стає нестерпним, ось що таке депресія. Якби я чогось і хотів, то хотів би померти. Але я й цього не хотів, бо цього потрібно хотіти, бажати і щось для цього робити. А я не хотів нічого, у тому числі й жити. Ось що таке депресія. Я не знав, що мені робити, а якби й знав, прочитавши корисну книжку доктора Курпатова, то нічого б робити не став, бо не було бажання щось робити, і сил теж не було. Єдине, що я міг робити - це не робити нічого. Нікого не бачити і нічого не чути. Присутність будь-кого було для мене нестерпним катуванням.
Про роботу не могло бути й мови. Я не приймав жодних рішень про те, що мені потрібно кинути роботу. Не було нічого такого. Вона просто перестала для мене існувати. Я перестав думати про роботу. Не відчув жодного полегшення, але й не прагнув до цього.
Мені не хотілося жити, і одна тільки думка про те, що з цим можна якось примиритися, викликала у мене нудоту й відразу. Справедливості заради мушу сказати, що таких думок у мене не виникало. Але про це мені постійно нагадували. Про те, що життя прекрасне і дивовижне. І що все не так погано, як може здатися. Я добре пам'ятаю, якого пекучого болю завдають ці слова. Це те саме пекло з чортами і сковорідками, про який так люблять розповідати побожні бабусі. Не знаю, чи є пекло і рай насправді, але я точно знаю, що депресія - це пекло, а люди, які говорять тобі про те, як чудово комусь іншому живеться в раю під назвою «життя», - це чорти . Може бути, все було б не так погано, як що б вони цього не казали. Тоді б це було просто не життя. Але тобі знову і знову нагадують, як добре і чудово жити, і тоді ти потрапляєш у пекло, тому що для тебе це абсолютно немислимо. А тобі кажуть, що це більш ніж можливо, і потрібно тільки захотіти, а результат не змусить себе чекати. Це як сліпому співати пісню: «Як прекрасний цей світ, подивися». Він не може, розумієте?
Я перестав спілкуватися з людьми, перестав відчиняти двері й реагувати на дзвінки. Найлегше було серед абсолютно незнайомих людей - бо я для них не існую, і це дуже близько до того, що я відчуваю, оскільки не існую для себе самого. Напевно, якби хтось із цих людей заплакав, то я заплакав би теж. Неначе хтось із цих людей мене, нарешті, зрозумів - що вже нічого виправити не можна. Неначе на могилку до мене прийшов, ось таке відчуття. І, навпаки, добре знайомі тобі люди нічого, окрім туги та розпачу, не викликали. І не тому, що вони якісь особливо погані. Ні. Просто вони з тобою емоційно близькі, і це спонукає їх якось допомогти і підтримати тебе у важку хвилину. І немає у світі нічого болючіше в такі хвилини, аніж така «підтримка».
Я перестав будь-що робити взагалі. Переважно спав. Скільки міг. У будь-який час доби. Я не пам'ятаю, чи були у мене якісь особливі сни, щоб про це варто було говорити. Часто чую, як люди скаржаться на кошмари і пов'язують це з депресією. Не знаю. Найстрашнішим для мене кошмаром була реальність. Страшно було не засинати, а прокидатися. А сон, нехай і тимчасово, дозволяв мені від неї сховатися. Якщо не спалося, то я просто лежав, уткнувшись носом у стіну. Полежати-полежати, і знову провалюєшся в сон. Вставав тільки за потребою.
Грошей не було. Було багато солоних огірків, сіль, локшина і стара картопля. «Смакових» бажаннь у мене не було. Я міг би й сіно жувати, напевно, лише б заглушити періодичне відчуття голоду. Як тільки голод зникав, я більше їсти не міг. Фізично. Прибирав у холодильник своє вариво, і знову втикався носом у стіну.
Скільки це тривало, точно сказати не можу. Я відмовляв собі в існуванні. Час зупинився. Воно втратило будь-який сенс. Скільки часу було на годиннику, значення не мало. Я не знав, що робити далі. Ні, не так. Ніякого далі не було. Майбутнього не існувало. Не було ні єдиної думки, навіть самої таємницею, що ось одного разу я прокинусь, все це пройде, і мені стане краще. Просто не було ніякого «завтра». Було нестерпне «сьогодні» і абсолютно чуже мені «вчора». Були фотографії якоїсь людини, якого вже не існує. Книги, які нагадували…. Подаркнки. Їхня присутність для мене була постійним болісним нагадуванням про якесь «інше життя», якого вже не було. Це як якщо б людина, котра втратила ноги, повернувся додому, а її взуття стоїть у коридорі. Тому я почав методично знищувати все, що нагадувало мені про моє «минуле життя». Я діставав фотографії і різав їх великими ножицями на дрібну локшину. У мене навіть якийсь сенс з'явився. Звичайно, я розумів, що як тільки я все це поріжу, все закінчиться, але мене це анітрохи не хвилювало (і не могло хвилювати). Усе вже закінчилося насправді. А поки у мене було багато всього, що потрібно було знищити. Фотографії, подарунки, книги. І все інше, що хоч віддалено нагадувало мені про «інше життя». Книжки я спочатку розривав на окремі сторінки, а потім рвав їх на дрібні клаптики. А фото різав ножицями. Паперовий «фарш» трамбував у пакети, виходив на вулицю й викидав у сміттєвий бак. Спочатку я ще хотів підпалювати їх, тому виходив увечері, але потім передумав. Буде багато диму, хто-небудь почне ще кричати, а мені й без цього тошно.
І чим більше я це робив, то легше мені ставало. Щось невловимо змінилося, і я зрозумів, що можу жити далі. Це сталося раніше, ніж закінчилися мої фото та подарунки. Залишалося ще небагато, але раптом я піймав себе на думці, що хочу записати щось нове. У новому чистому загальному зошиті в клітинку. І щоб у мене були різнокольорові ручки. Червона і зелена. І синя. І чорна. Дуже хотілося писати обов'язково різнокольоровими ручками. Ще не було ніяких думок про те, що писати, але було вже бажання це зробити. Іноді ми говоримо про те, що хочеться почати життя з чистого аркуша. Я це пережив буквально. Але на підлозі було ще багато «брудних» аркушів із мого минулого життя, і тому я нічого не став писати. Я вирішив покінчити зі своїм минулим. І поки останній аркуш паперу, який нагадував мені про це минуле, не було знищено, я не заспокоївся. Щось змінилося. До мене поверталися емоції, поверталися бажання. З'явився аппетит, інтерес до спілкування. З'явилися думки, які здавалися мені важливими, і мені хотілося їх записати. Я почав робити записи в зошиті, і мені це подобалося. Минуле перестало будь-що значити для мене. Від нього залишаються тільки непевні спогади. Якщо я захочу їх «воскресити», залишаться ці записи. Якщо ні - не залишиться нічого.

Депресія - це посмертне переживання. Подібне до того, що відчуває людина в стані клінічної смерті. Тільки у випадку з депресією тіло людини продовжує жити. Можна рухатися. Ходити на роботу. Бути корисним членом суспільства. Мертвим, але корисним. Нікому і в голову не прийде, що ця людина мертва. Тим більше що існують препарати, які оживляють його фізіологічні функції: збільшується рухова активність, з'являється рефлекторний та емоційний відгук на зовнішні стимули, частково відновлюється здатність до вольової саморегуляції, нормалізується кровообіг і так далі. І це ніяка не магія Вуду, а елементарна психіатрія. А медикаменти, що дозволяють зробити з «мертвої» людини зомбі, котрий «оживає», продаються в будь-якій аптеці.
Депресія - це більше, ніж відсутність сенсу, наприклад, щось зробити.
Депресія - це усвідомлення неможливості жити далі. Це коли розумієш, що життя закінчилося, але тіло все ще продовжує існувати. Ти можеш ворушити ногами або руками, можеш якось розпоряджатися своїм тілом. Але ти не можеш найголовнішого: жити. Залишається тільки одне - щось робити своїм тілом. А воно, без душі, без свого господаря нічого робити не хоче. Бажань немає взагалі. Є потреби. І потрібно просто не робити того, що робиться з труднощами або «через не можу». І, навпаки, робити те, що хочеться зробити. От і все лікування.
Що може бажати ваше тіло, коли воно хворіє? Подумайте про це. Тіло не може хотіти анальгіну чи таблеток від кашлю. Зате воно може хотіти спокою. Щоб було тепло. Відпочити. Заснути. Тиші і якомога менше світла. І цього більш ніж достатньо для якнайшвидшого одужання. Я не боровся з депресією. У мене опустилися руки, але я і не намагався їх підняти. Я не міг знайти сили щось змінити, і залишив все як є. Я не міг змусити себе кудись іти, і тому я лежав. Я хотів забуття, і сон допомагав мені забутися. Я робив тільки те, що мені хотілося. А мені не хотілося нічого. Нічого. Я нічого й не робив. Може бути, саме це і врятувало мені життя.
P.S. Описаний мною випадок відноситься приблизно до 90% людей. Головне це переболіти. Перенести це на ногах. Мені навіть згадуваты це було тяжко, але я зміг так як живу майбутнім, а не минулим, з минулого потрібно виносити тільки урок.
БіЛЬШЕ ПОСМіШОК